четверг, 21 марта 2013 г.

Є поети на Україні славній

http://nuwm.rv.ua/library/news/nov082.html
Доброго дня, мої друзі! 

Як у Вас настрій? У мене чудовий, тому що я знову з вами. Сьогодні “Книжкова павутинка” хоче Вам розповісти про відомого поета – Андрія Самійловича Малишка. Його художній світ - це великий і щедрий дар рідній Україні, своєму народові. Ввійдемо ж у нього, в цей художній світ, придивимось і переконаємось – це свята правда.

Саме цьому поетові був присвячений захід, який проходив в районній бібліотеці. Були запрошені учні 10-го класу, вчителі, працівники будинку культури, працівники ЗМІ. Учні читали вірші, працівники будинку культури співали пісні. Вели свято працівники районної бібліотеки. Зустріч завершилась чаюванням у теплій, родинній атмосфері. 
Є поети на Україні славній 
З них немало мають щедрий дар. 
Є на Україні друг мій давній, 
Золотої пісні володар…
Голос вітру, думу тополину 
Він дарує пісні, щоб цвіла.
Він обняв у віршах Україну,
А вона, всі знають, немала!
Креше він із брили блискавиці
І веде їх в небо грозове.
І співає глибоко в криниці
Джерело одвічне і живе.
Батьківський поріг, розквітла калина під вікном рідної хати, протоптана стежка до школи, лелече гніздо на клуні, усміхнене віконце теплої домівки, незрадлива мамина усмішка із сльозою на щоці... Усе це – «берег» дитинства, який дає нам душевний гарт, силу і радість, який треба знати, любити, пронести через усе життя. Андрій Малишко так згадує своє дитинство: 

«І здається, знову бачу ту нешироку, але шумну дорогу, покриту першим снігом, уторовану й пригладжену селянськими саньми. У нашій хаті довго світить каганець, язичок полум'я мигтить над батьківським шевським столиком. Мати пряде, а Микита, батьків брат, читає Тарасового «Кобзаря». 

Та було ще одне потужне джерело, що живодайним струмком вливалося в душу хлопця і піднімало його до висот поетичної творчості – материна пісня і материнська любов. 

Мати, матуся... З цим словом асоціюється все добре, щире, людське. Це той дужий птах який розкрив нам крила, дав дорогу в життя. Це людина, перед якою ми будемо завжди в боргу, будемо завше цілувати їй руки, які пестили нас у дитинстві, чиї кроки і душа завжди ідуть з нами в життю, підтримують нас у годину радості й печалі. 

Матері, Ївзі Остапівні, а також всім українським жінкам-матерям присвячено багато чудових поезій, які були зіткані великим майстром у годину великого натхнення, коли кожна клітина, все єство поета поривалося славити життя і його вічні джерела. 

Бувало мати, Ївга Базилиха – 

До неї й досі спогадом лечу, – 

В зимовий вечір заспіває з тиха 

І доведе малого до плачу 

Сама розкриє душу материнську, 

У щиру пісню переллє сама 

І перемріє, погойда колиску 

І до вервечок руку підійма. 

Та де ж ти брала незвичайне слово 

І спокою цілюще джерело? 

Ішли дощі, цвіли мої діброви, 

І ранок бив загонисте крило, 

Як синя птиця. Мати моя, мати, 

Стара голубко в сяйві сивини... 

Пройшло тих літ не мало, не багато, 

І де вони, малі твої сини? 

Подвір’я тихе і дідівську хату, 

Казок Дніпрових золоті мости, 

Тебе, маленьку, рідну, сивувату, 

Дано навіки в серці пронести 

Перше кохання... До одних воно приходить ще в дитинстві, серця інших стрілки кохання ранять в юності. Сім років вчився Андрійко в одному класі з вродливою чорноокою Катрусею, але тільки в останній рік навчання зрозумів, що закохався у неї. Він теж був їй до вподоби, бо не раз відчував на собі тепло її погляду. Хоч і були вони підлітками, однак обоє розуміли, що в їхній дружбі є щось більше, ніж звичайне товаришування. Чим дужче вони любили одне одного, тим ретельніше ховали цей дорогоцінний скарб від стороннього ока. Закохані стали зустрічатися частіше. Виходили вдвох за село, мріяли про невідомий шлях, який уявлявся їм тривожним і неясним, але обов'язково спільним. 

Та не судилося їм бути разом. Андрій поступив до Київського медичного технікуму, а Катруся – в сільгосптехнікум під Києвом. Доля розлучила їх. І хоч з того часу минуло багато років, та ніколи не зникала з пам'яті поета перша любов. 

Малишко відвідував педагогічний технікум ім.Грінченка, де відбувалися вечори студентської самодіяльності. На одному з вечорів, де Андрій читав свої вірші, він познайомився з Ольгою Михальською. Згодом Ольга згадувала : 

«Після нашого знайомства і читання віршів ми потоваришували. Влітку 1930 року декілька осіб з нашої групи перевели на той самий курс, де вчився Малишко. Дружба наша зміцніла. Здавалось, ми вже не могли бути одне без одного. Незабаром Андрій, хоч на слово любовне був скупий, освідчився мені в коханні. Ми були дуже молодими, вірили, мріяли, були щасливими. Андрій не крився з нашою любов’ю, пишався нею. При нагоді охоче знайомив мене з друзями, рідними. Так проминули наші радісні короткі студентські роки. Перед випуском з інституту він узяв мене за руку, повів до дирекції і, назвавши своєю дружиною, просив послати нас в одну школу. І нас послали до міста Овруча. Мені виповнилось 18. Андрієві йшов двадцятий рік». 

Полюбила мене,- я не знаю, 

- Кажуть люди, що так, мов, і є. 

З чебрецевого рідного краю 

Йди у гості, кохання моє! 

Може згадкою крил журавлиних Чи луною закурених літ, 

Синім проліском в сніжних долинах, 

Ясним місяцем із-за воріт. 

Чи сама через місяці й тижні 

Заявися чуткам наодріз, 

Чорнобрів’я, шовковим і ніжним, 

Тихим сном нецілованих кіс. 

Полюбила мене, - я не знаю, 

Кажуть люди, що так, мов і є 

Із дніпровського рідного краю 

Йди у гості, кохання моє! 

Український рушник... Оздоблений квітками, зірками, птахами... Скільки він промовляє серцю кожного з нас. Від сивої давнини і до наших днів, в радості і в горі рушники – невід'ємна частина побуту українців. А.Малишко добре знав українські народні звичаї, тому його «Пісня про рушник» пережила самого автора і залишається улюбленою. 

Малишко шукав свій ідеал не лише в літературі, але й в особистому житті, вважаючи, що те й інше мусить бути довершеним, гармонійним. Найменше цікавився комфортом і різними побутовими зажитками. 

Шукаючи в шлюбі омріяного ідеалу, він своїм чутливим серцем прагнув не лише родинного щастя, але мав надію знайти там розраду й пораду, джерело сили й натхнення. 

Останні п'ятнадцять років Малишко прожив у шлюбі з відомою поетесою Любов’ю Забаштою. 

Ти забрала все в своїм початку: 

Подих трав, омріяних колись, 

Кучеряві клени, мов хлопчатка, 

За тобою віттям потяглись. 

Райдуги малинове вітрило, 

Жар грози і подихи дібров, 

Те, що мріялося, квітло й говорило, 

Все забрала ти, моя любов; 

І сховала в посмішку щасливу, 

Заплела у погляди ясні, 

Так, як нива випиває зливу, 

Щоб налити колос повесні, 

Щоб заглянуть до моєї хати, 

Сонечком осяяти поріг, 

Воскресити і віддарувати 

Все святе, без чого жить не міг. 

Андрія Самійловича Малишка на п'ятдесят восьмому році не стало. Майже чотири десятиліття Малишко сипав зі свого поетичного неба на землю розмаїті зірки-поезії, викликаючи захоплення у своїх шанувальників. Він був великим поетом, поетом плоть від плоті свого народу, своєї епохи. 

Минають роки. Пролітають весни й осені. Та Малишко залишається для нас співцем життя молодості й любові. 

До нових зустрічів!!!!

5 комментариев:

  1. Ух ти! Це вже вищий клас! мабуть Ви, як і Ліана, вже робили блог і дописи до нього! Мені дуже радісно, що тиждень став для Вас відкриттям і кроком до чогось нового!

    ОтветитьУдалить
  2. Ні, це вперше. Мені теж дуже подобається! І це все за допомоги ваших знань і вашої підтримки.....

    ОтветитьУдалить
  3. Дуже цікавий матеріал. Спогади про маму, перше кохання поета.Із захопленн читала пост. Так тримати!!!!!!!!!!!

    ОтветитьУдалить
  4. Дякую, Аліночка! Буду надіятися що надалі тобі теж будуть подобатися пости "Книжкової павутинки".

    ОтветитьУдалить
  5. Так цікаво писала і зупинилась. Продовжуй!!

    ОтветитьУдалить